Життя – це рух, це віра і оптимізм

                                     Усе було в житті – і радості, і біди,

                                    І мед солодкий, і гіркий полин…

        Ці рядки цілком стосуються і життя вчительки-пенсіонерки Орлинецької СШ Поліни Марківни Мазанюк.

         Вона народилася 5 лютого 1927 року у с. Коськові у селянській родині. Це була слухняна, допитлива дівчинка, яка піклувалася про свого меншого братика Толика. А голос мала – заслухаєшся.

          Закінчила 7 класів з похвальним листом і в 1944 році, після звільнення нашого крає від німецько-фашистських загарбників, пішла до м. Славути і подала документи до тамтешнього педучилища. Вчилася добре, випускала стінгазету, співала в хорі.

    У 1947 році, після закінчення педучилища, за направленням працювала вчителем початкових класах у Новоселицькій (тепер Орлинецькій) семирічній школі. Не вистачало зошитів, чорнило робили із ягід бузини. Увечері. При світлі каганця, креслила листки паперу у косу лінію для кожного школяра.

           Ще й нині Поліна Марківна згадує своїх перших учнів. Це Сальвіна Марищук, Олена Антонюк, Катерина Дев’ятак, Галина Степанчук, Володимир Швороб, Анатолій Криворучко (уже покійний). Не вистачало вчителів, тому згодом у старших класах викладала німецьку мову, біологію.

    У 1953 році вступила до Кам’янець-Подільського учительського інституту на філологічний факультет. Після закінчення вузу навчала дітей російської мови і літератури. Працювала заступником директора і навіть директором школи.

      Тут, в Орлинцях зустріла свою долю – чоловіка Дем’яна Тихоновича Романюка. Народили, виростили двох доньок-близнючок Катю і Ніну та сина Петра.

     За період своєї педагогічної праці Поліна Марківна виявила себе творчим учителем. Вона досконало володіла методикою викладання, завжди була старанною і відповідальною у роботі. До того ж, брала активну участь у художній самодіяльності села. У ті, роки з концертами в інші села району та в Шепетівку.

      За станом здоров’я Поліна Марківна була змушена піти на пенсію у 1981 році. Але й, перебуваючи на заслуженому відпочинку, залишається активною людиною. Працює у міру своїх сил на городі, багато рухається, каже, що життя – це рух.

       І сьогодні не заростає стежинка до її будиночка: йдуть до неї люди за порадою, добрим словом, моральною підтримкою.

     Радіє кожній зустрічі із теперішніми учнями школи, віддає тепло своєї душі, радіє життю і вчить цьому дітей.

Було 20. Було 30, а сьогодні – 90…

Ну,то й що, що 90? Не зігнулись плечі,

Очі гарно ще блищать, отже, ще не вечір!

Н. Кривець

колишня учениця і колега